Інша модель мужності. Чому дідусь такий важливий?

У житті дитини батько є першим і найважливішим зразком мужності. Але він не єдиний. І — що важливо — не завжди достатній. Батько інколи буває відсутнім, втомленим, втягнутим у щоденні обов’язки. Часом він припускається помилок, інколи йому бракує послідовності. Це природно. Саме тому в житті онуків величезну роль може відігравати дідусь — як другий, доповнювальний зразок мужності.

Йдеться не про заміну батька чи змагання з ним. Йдеться про розширення уявлення, про показ того, що мужність має багато відтінків, що вона дозріває разом із віком і досвідом.

Дідусь — чоловік «із майбутнього»

Діти часто не сприймають свого батька як «дорослого чоловіка». Він для них просто тато — той, хто стежить за обов’язками, змушує робити уроки, нагадує про правила. Натомість дідусь для онуків часто є кимось іншим: образом того, ким можна стати через 40, 50 чи 60 років.

Онук, дивлячись на дідуся, ставить собі запитання:
«Яким я буду, коли буду в його віці?»
Онука спостерігає, як чоловік ставиться до жінок, до родини, до життя. І на цій основі формує свої переконання — зокрема й ті, що стосуються майбутніх стосунків. Дідусь може зцілити багато ран, які діти й онуки носять у собі. Він може показати, що чоловік здатний бути терплячим, теплим, уважним і гідним довіри.

Спадщина — це більше, ніж спогади

Кожен дідусь залишає після себе спадщину — питання лише, яку. Це не тільки пам’ятки, фотографії чи історії з минулих років. Передусім це:

• ставлення до праці та відповідальності,

• спосіб проживання родинних стосунків,

• віра, цінності, ієрархія важливого,

• уміння радіти життю попри обмеження.

Важливо, що місія дідуся не закінчується з виходом на пенсію. Сам процес старіння теж стає посланням. Онуки уважно спостерігають, чи старший чоловік озлоблений чи вдячний; замкнений чи відкритий до світу; пасивний чи залучений.

Мистецтво доброго старіння

Ми живемо в культурі, яка часто маргіналізує людей похилого віку. Старість нерідко асоціюється з виключенням, втратою значущості, «випадінням з обігу». За таких умов легко з’являються розчарування й гіркота.

І все ж однією з найбільших перемог духу є позиція вдячності. Вдячність народжує радість, а радість будує стосунки. Дідусь, який уміє тішитися життям, має захоплення, навчається нового й адаптується до змінюваної реальності (хоча б через нові технології), дарує онукам безцінний дар — надію на добре життя на кожному етапі.

Дослідження показують, що міцний зв’язок із дідусями й бабусями захищає дітей від негативних стереотипів щодо старості. Онуки, які переживають близькі стосунки з дідусем, вчаться поваги, емпатії та реалістичного погляду на життя.

Складні стосунки теж навчають

Бути прикладом — це працює і в інший бік. Конфлікти з батьками онуків, неповага до меж, постійна критика — усе це може зруйнувати стосунки й залишити в дітях деструктивні моделі.

Дідусь не має впливу на всі рішення дорослих дітей. Проте він має вплив на власну позицію: здатність до компромісу, прощення та турботи про єдність родини. Це урок, який онуки пам’ятатимуть довго.

Останній урок: життя і смерть

З часом онуки почнуть спостерігати, як дідусь стикається з хворобою, слабкістю, плинністю життя. Це важкий, але надзвичайно важливий досвід. Чи збереже він душевну рівновагу? Чи зможе говорити про остаточні речі? Чи залишить після себе благословення, а не невисловлені образи?

І цей етап життя також може стати уроком мужності — зрілої, відважної й справжньої.

На завершення

Дідусь не мусить бути ідеальним. Достатньо, щоб він був присутнім, автентичним і відкритим до розвитку. Навіть невеликі зміни, зроблені з думкою про онуків, мають величезну силу.

Якщо ти хочеш глибше зануритися в цю тему, звернися до книжки Кена Кенфілда «Передавання спадщини — для дідусів», у якій автор значно ширше описує роль дідусів у формуванні наступних поколінь.